Запалена свічка, несправні електродроти, дитячі пустощі чи падіння уламків – й ось уже палає полум’я. Вогонь — стихія нещадна та руйнівна, але є ті, хто щодня стає на її шляху. Ті, хто першими кидаються у вогонь, рятуючи життя. Ті, хто завжди напоготові. Ті, хто в умовах війни ліквідовують наслідки ворожих обстрілів та рятує тих, хто цього потребує. Ті, хто знають: найкраща пожежа — та, якої довелося уникнути. 17 квітня в Україні відзначають день пожежної охорони. Про професію вогнеборця, унікальність волонтерського підрозділу, випадки з їхньої практики, виклики війни та амбітні плани на майбутнє — читайте матеріалі видання “Нова Доба”.
Максим Масюк — пенсіонер МВС. До 2021 року служив у поліції, в спецпідрозділі особливого призначення, брав участь в АТО. З 2022 року обіймає посаду завідувача сектору безпеки УЖКГ Золотоніської громади та керує роботою добровільної пожежної команди — пожежного підрозділу, основу якого складають добровольці-волонтери.
— Як ви стали пожежником?
— Після початку повномасштабного вторгнення староста громади запропонував мені цю посаду. Розповів про проєкт «Вогнеборці» від фонду міжнародної солідарності Польщі, запитав, чи не хочу я взяти в ньому участь та очолити добровільну пожежну команду (ДПК) села Благодатне. Мені було цікаво спробувати себе у цій роботі, на цій посаді — було цікаво, як я з нею впораюся, бо все життя прожив в екстремальних ситуаціях. І після початку повномасштабного вторгнення хотілося бути корисним.
— Чим добровільний пожежник відрізняється від працівників інших рятувальних підрозділів?
— Добровольці мотивовані. Їхнє завдання — якнайшвидше загасити пожежу або ліквідувати надзвичайну подію й повернутися додому чи на роботу. Вони працюють на добровільних засадах і не отримують оплату за свою роботу. Це — про поклик душі й бажання допомагати людям. На пожежі ми приїжджаємо перші. Можемо або ліквідувати, або локалізувати загоряння. Якщо пожежа дуже сильна, то наше основне завдання — не дати полум’ю розповсюдитися до приїзду ДСНС.
— Окрім гасіння пожеж, яку роботу виконують добровільні рятувальники?
— Моя команда працює з усіма викликами, і за роки роботи не було завдань, які б вона не виконувала. Бабуся не може вийти з будинку, бо заклинило двері, впало дерево, потрібно привезти воду — все це роблять добровольці. У такі періоди, як зараз, основна наша робота — боротьба з вогнем. Ми обслуговуємо 3,5 тисячі населення Благодатного, прибережну зону та 17 судових товариств. Працюємо по всій громаді і за потреби допомагаємо працівникам ДСНС.
— Який випадок на роботі вам запам’ятався найбільше?
— Якось ми працювали на пожежі садового товариства. Горіло 6 будівель підряд і дачні ділянки. Дуже важка була робота. Наприкінці до нас підбіг маленький хлопчик — він наколовся на арматуру грудьми, коли перелазив через паркан. Команді довелося орієнтуватися, що робити. Хотіли знайти батьків, але їх не було на місці — лише бабуся, яка в той час доглядала дитину і не могла підійти. Треба було повідомити швидку, але ми були там, де не було зв’язку. Ми звернулися до сусідів, залишили свій номер телефону, взяли номери телефонів батьків і помчали до найближчого села , щоб викликати лікарів. Самостійно надали хлопчикові домедичну допомогу. Згодом викликали швидку, яка доправила дитину до лікарні. За всіма правилами, нам такого робити не можна було, але ситуація була надзвичайною.
— Що війна змінила в роботі пожежників?
— На той час ми були однією з перших добровільних пожежних команд не лише в Черкаській області, а й в Україні. Іще з перших днів повномасштабного ми з хлопцями займалися волонтерством, їздили в Бучу, Ірпінь і Гостомель у перші дні після їхнього звільнення, возили гуманітарку та просто допомагали людям. Потім перейшли на Чернігівський напрямок. Були на тих територіях, де місцеві місяць, а то й більше жили з окупантами і бачили руйнування й знущання над людьми. І я зрозумів, що потрібно щось робити краще і допомагати людям. А пожежник — це така посада і робота, що на всіх напрямках допомагає людям. Раніше роботу добровольців не дуже приязно/серйозно сприймали, бо думали, що вона буде неефективною. Проте війна всіх згуртувала, і зараз немає різниці — добровільний ти пожежний чи службовий. Ми робимо одну роботу. Як і при пожежах будівель, горінні сухостою трави, так і при падінні уламків шахедів чи ракет, на ліквідацію наслідків яких ми також приїжджаємо. Не тільки гасимо пожежі, а й допомагаємо людям розібратися з тим, що натворило падіння уламків.
— Із якими труднощами, пов’язаними з війною, ви зіштовхнулися під час роботи?
— У наших вогнеборців немає бронювання. У в якийсь момент я опинився в ситуації, коли вже навчених хлопців мобілізували до армії. Дійшло до того, що не було кому працювати. Були виклики, на які я виїжджав сам, а на підмогу їхав персонал ДСНС. І коли я вирішив, що вогнеборці потрібні й у Золотоноші, і в Благодатному, то почав набирати до команди жінок. Тепер з усієї Черкаської області дівчата в команді є лише в мене — наразі троє. Зокрема і моя дружина. Зараз вони проходять тримісячне навчання, але вже за 2 місяці освоїли практично все, що треба для роботи.
— Як організована робота добровільної пожежної команди?
— У німців та поляків для сповіщення команди про надзвичайну ситуацію раніше були пейджери, зараз — програми на телефоні, куди диспетчер ДСНС надсилає інформацію про подію, формує команду та розподіляє обов’язки. І це дуже спрощує роботу керівникові. В Україні наразі немає можливості розробити таку ж систему, тому доводиться шукати виходи. У мене, наприклад, є створена група у Viber чи WhatsApp. Я працюю 24/7 в телефонному режимі. Якщо отримую виклик на подію, то телефоную в цю групу. Сповіщення приходить всім і команда розуміє, що щось трапилося. На виклики приїжджають ті, хто в цей момент вільний. Якщо якась ситуація трапилася біля того місця, де перебуває один із добровольців, він просить узяти його форму, а по приїзді команди перевдягається і працює з усіма. За ці три роки ми так багато пройшли, що вже всі знають алгоритм дій. Уже немає такого, що хтось бігає в паніці й не знає, що йому робити, з чого розпочинати.
— Які інструменти є найважливішими в роботі пожежника?
— Хороше та якісне екіпірування — перш за все. Бо саме воно захищає вогнеборця. Набір решти інструментів залежить від ситуації та потреб. Ми закупляємо те, що нам потрібне для легшого і швидшого реагування на події. У мене є квадрокоптер, «Керхера», компресори, високорізи, болторізи, акумуляторні болгарки. Таке є не в усіх надзвичайників.
— Пожежа — явище, спричинити яке може будь-що. Якими є основні причини?
— Переважно основною причиною виникнення пожежі є людська недбалість. Непрочищена груба, неправильно складений камін, паління сухостою — усе це призводить до загоряння. Звісно, є випадки, коли причиною стає несправність техніки, як–от під час вимкнень світла, коли постійно скаче напруга.
— Чи проводите ви якусь роботу з населенням для обізнаності людей щодо дій під час надзвичайних ситуацій, правильного поводження з вогнем абощо?
— Ми з працівниками ДСНС та поліції постійно проводимо рейди. Нагадуємо людям, щоб вони дотримувалися правил використання печі й газового обладнання. Додатково публікуємо інформацію в інтернеті. Я проводжу заняття для дітей по всій громаді. Іноді до мене приходять батьки й говорять, що їхня дитина каже: «Мама, такого робити не можна. Дядько Максим говорив, що треба робити отак». У такі моменти думається, що я на правильному шляху. Окрім цього, я навчаю дітей правил надання домедичної допомоги. Взимку, коли мало роботи, їжджу по всій громаді, а то й по області. Молодіжний центр Золотоніської громади для цього забезпечив манекени для серцево-легеневої реанімації, накладки рваних ран для проведення тампонування. Я також був ініціатором створення у Благодатному «Класу безпеки», заняття там ідуть повним ходом.
— У сезон масового спалення сухостою та, як наслідок, — збільшення кількості пожеж, вогнеборці виконують величезну кількість роботи. Чи планує ДПК розширюватися, аби зменшити обсяги праці та рівномірно розподіляти навантаження?
— Зараз у команді працює 12 осіб: шість у Благодатному та стільки ж — у Золотоноші. До складу золотоніських добровольців входять працівники УЖКГ разом із їх керівником Артемом Харіним. Працівники ДСНС планують передати нам іще один транспортний засіб: якщо одна машина вже працюватиме на території громади, іншою завжди можна було б скористатися за потреби. Розширятись плануємо. Я вже спілкувався з іншими старостами щодо цього питання — у них є можливість і бажання забезпечити транспортом. Але під них потрібні приміщення, яких, на жаль, залишилося не так і багато. Я все ж сподіваюся зробити так, аби добровільні пожежні команди у громаді були сформовані хоча б через село. Зараз усім опікуємося ми. Так, у деякі населені пункти приїжджаємо не першими, бо туди ближче працівникам ДСНС. Але все одно приїжджаємо і стараємося допомогти.
— Що для вас означає бути пожежником?
— Війна вносить свої корективи й ніхто не знає, що буде завтра. Ніхто навіть не знає, що буде через одну хвилину.
Скільки існуватиме людство, стільки нам будуть потрібні пожежники. Бо вони працюють і як рятувальники, і як вогнеборці, і як психологи, і як медики. Вони універсальні.
І, як казала моя дружина, для того, щоб зрозуміти суть роботи вогнеборців, потрібно одягти форму, приїхати на пожежу та попрацювати хоча б трохи. Тоді люди усвідомлять, наскільки це важко і наскільки це потрібно. І, може, таки перестануть палити й займатися дурницями, які додають хлопцям та дівчатам роботи.
— Які мрії, пов’язані з роботою, ви хочете втілити в життя?
— Аби не було повномасштабного вторгнення, ми б хотіли створити центр безпеки на базі пожежної частини. Ми хотіли, щоб поліцейський штаб та швидка допомога розташовувалися в одному місці. А на другому поверсі — облаштувати кімнату для розваг та навчання дітей, щоб усе це було при пожежній частині. В інших країнах пожежна частина — це другий дім. І я хотів би, щоб мої добровольці-вогнеборці та їхні діти могли проводити там своє дозвілля. Щоб, наприклад, якщо діти наших вогнеборців прийшли зі школи, а їхнім батькам потрібно їхати на пожежі, вони могли залишатися на пожежній частині, проводити час в безпеці. І я працюю в цьому напрямку. На території пожежної частини ми створили спорт-майданчик, паркову зону, поставили лавки й зробили озеро.
— Чим у своїй роботі ви можете пишатися?
— Коли я вступив у ряди добровольців, мені потрібно було довести до ладу пожежну частину, яка згоріла років 20 тому. Ми її відновили. Наша команда — найкраща з 36 в області та входить до найкращих в Україні. У нас шикарне екіпірування, на яке із заздрістю дивляться члени інших команд добровольців. До нас у Благодатне приїздили з університету цивільного захисту з Харкова, дивилися на роботу ДПК. Приїздили і з Полтавщини — хотіли створити пожежну команду в себе. Наступного місяця, якщо все буде добре, до нас мають завітати друзі з Польщі, потім з Бердичева та з Івано-Франківської області. Їм цікаво, як працюють наші добровольці, бо такого немає більше ні в кого.
У нашій громаді добровільна пожежна команда — це родзинка, яку можна показати будь-кому. І я вважаю, що це велике досягнення.
